| s-2
| Якось зібралися у нього, ховаючися від переслідувань, одновірці дружини – християнки. |
| s-3
| Й одразу ж узялися замазувати стіну, певні свого права негайно знищити гріховне, як на їх погляд, мальовидло. |
| s-4
| Це одна з надзвичайно важливих сцен у драмі Лесі Українки «Руфін і Прісцілла». |
| s-5
| Як і багато інших її сюжетів, вона виявилася візіонерським передбаченням: за якесь десятиліття після написання твору несамовиті ревнителі нового ладу почали нищити культурні скарби, до того ж засобами вони володіли непорівнянно потужнішими, аніж гнані сектярі при початку християнської ери. |
| s-6
| Мистецька спадщина стала лише одним з інструментів у невпинній ідеологічній боротьбі. |
| s-7
| Усе, що не відповідало радянським уявленням про корисність (інші функції мистецтва майже не бралися до уваги, воно мало лише виховувати лояльних до влади громадян), цензурувалося, замовчувалося. |
| s-8
| Мало не сто років тому Микола Зеров радив не гаючись «перевіяти на току критики» наші мистецькі набутки, відсіяти полову, виважити все найдобірніше й означити тяглість національної традиції. |
| s-9
| Однак подосі така конче необхідна канонотворча робота вповні не виконана, і то навіть на рівні задовільної публікації всього корпусу текстів хоча б першорядних класиків. |
| s-10
| Лесю Українку цензурували надзвичайно пильно, адже в радянському іконостасі вона мала постати бездоганною марксисткою, «пролетарською інтернаціоналісткою», «другом робітників», предтечею соціалістичного реалізму et cetera. |
| s-11
| Усіма згаданими визначеннями аж в очу рябить читачеві багатьох монографій та статей. |
| s-12
| Інтерпретаторам достатньо було просто називати чорне білим, видавцям і редакторам велося складніше й клопітніше: тут ані напівправда, ні одверта коментаторська брехня не допомагали. |
| s-13
| Щодо неприхованого обману, то читання приміток до нібито академічного дванадцятитомника спричинює ледь не ментальний ступор; у якийсь момент геть перестаєш розуміти, як же то Лариса Косач зберегла свої інтернаціоналістські й соціалістичні переконання та симпатії до братнього російського народу (одразу ж зазначу, що північних сусідів вона в листах послідовно називала кацапами, геть не толерувала, і насправді всі ці її філіпіки на адресу колонізаторки-московщини якраз і вилучали якнайстаранніш), повсякчас перебуваючи, коли вірити написаному, в оточенні злісних українських буржуазних націоналістів – майбутніх ворогів радянського ладу, шовіністів та ідеологів контрреволюції. |
| s-14
| Найперш барикада мала би перегородити затишну вітальню косачівського дому, бо, як дізнаємося з академічних пояснень, Ольга Драгоманова-Косач «стояла на ліберально-буржуазних позиціях», а її донька – на марксистських. |
| s-15
| Михайло Драгоманов, котрого в листах не раз названо найдорожчим і найавторитетнішим учителем, – «еволюціонував у бік буржуазного лібералізму», тоді як «Леся Українка формувала власний революційно-демократичний світогляд, пов’язавши свою творчість і громадську діяльність з ідеями наукового соціалізму». |
| s-16
| Ця заввага літературознавця погано корелює зі свідченням самої поетеси у листі до Ольги Кобилянської: «…вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жадної заборони. |
| s-17
| Правда, коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. і. |
| s-18
| Коли б він був жив довше, то, може б, з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер, а так – буде, що буде!». |
| s-19
| Саме запереченню потужного впливу Михайла Драгоманова «лесезнавці» присвятили дуже багато праці. |
| s-20
| Сергія Мержинського, адресата найпроникливішої інтимної лірики Лесі Українки, чию смерть вона пережила як спустошливу особисту втрату («коли подумаю тільки, що я такого друга маю втратити!..»), представлено у примітках перш за все «активним членом соціал-демократичних гуртків, одним з перших пропагандистів марксизму в Києві та Мінську». |
| s-21
| (Щодо марксизму, захоплення яким нібито знівелювало «згубний» вплив Драгоманова, то коментаторам зоставалося тільки сподіватися, ніби читачі обмежаться лише їхніми примітками. |
| s-22
| Бо самою авторкою всі акценти розставлено зовсім очевидно. |
| s-23
| Зокрема, у листі до сестри Ольги, датованому вереснем 1897: «Тим часом не роблю, як і перше, сливе нічого, от тільки половину «Kapital’у» «проштудировала» («читати» його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. |
| s-24
| Ні, видно, се novum evangelium все-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть.» |
| s-25
| Ще одного близького приятеля Лариси Косач, перекладача Максима Славинського, замученого по другій світовій у радянській тюрмі, звинувачено в тому, що «опинився в таборі буржуазно-націоналістичної еміграції у Празі». |
| s-26
| Врешті, там-таки «опинилося» чимало адресатів Українчиних дружніх листів. |
| s-27
| А вже Михайла Грушевського та Володимира Винниченка очорнено найстрашнішими епітетами, і зостається тільки дивом дивуватися, як же могла Лариса Косач знатися та ще й листуватися з такими звироднілими й аморальними людьцями. |
| s-28
| І друкувалася завжди у ворожих «буржуазно-націоналістичних» виданнях, як-от, на думку коментаторів, «Зоря», «Діло», не кажучи вже про «Літературно-науковий вісник», який від буржуазного лібералізму «скотився» до ідеології фашизму. |
| s-29
| А де вже зовсім ніяк було перебрехати, вдавалися до спасенних купюр, отих крапок у квадратних дужках, що їх у дванадцятитомнику безліч. |
| s-30
| Видавці пояснювали чемненько, нібито всього лиш не хочуть оприлюднювати переважно інформацію приватного характеру. |
| s-31
| Але виглядає, що єдиним радикальним засобом позбавлення пам’яті є фізичне знищення її носіїв. |
| s-32
| Коли вже брехати, то слід не ховати оригінали під спецхранівські замки, а таки ж палити цілу бібліотеку. |
| s-33
| Що свого часу й практикувалося. |
| s-34
| Відкриття архівів і поновлення цензурних вилучень якнайочевидніше показує, що всі маніпуляції з академічним виданням робилися найперш задля поборення чи хоча б завуальовування двох страшних гріхів – буржуазного націоналізму та зловорожого модернізму. |
| s-35
| З особливою запопадливістю цензори вичищали все, пов’язане з історією українського культурного спротиву чи, іншими словами, культурництвом як державницькою діяльністю Старої Громади та Плеяди. |
| s-36
| Про настрої тодішньої «молодої України» свідчить хоча б щиросердно-радісний пасаж з листа до матері: «Вчора ми з кнакною були на концерті в пользу чорногорців, дуже гарний концерт був. |
| s-37
| Мєдвєдєв співав «Гетьмани», «Олесю», «Дощик», хор співав «Гей не дивуйте», співачка Снарская (наша волинячка) – «Чом, чом чорнобров», а в самому кінці хор утяв «Српиjа свободна» («Ще не вмерла Україна»). |
| s-38
| Дивно було чути сю мелодію в концерті! |
| s-39
| Ми з кнакною руки одбили, плескаючи». |
| s-40
| (Зрозуміло, що крамольну згадку про «Ще не вмерла…» вилучили, а цензуроване речення сприймалося якимось надміру екзальтованим.) |
| s-41
| Так сприймала свій національний гімн ґенерація, яка й спромоглася відродити державу, це якраз із цього кола вийшло чимало провідних діячів Української Народної Республіки. |
| s-42
| Модерністське розмежування політики і мистецтва не означало для Лесі Українки зречення громадянського служіння. |
| s-43
| Тільки от писання патріотичних віршів поетка вже служінням і обов’язком не вважала. |
| s-44
| «Що ж до мене, – звірялася Михайлові Драгоманову, – то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. |
| s-45
| Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір.» |
| s-46
| Нове покоління хотіло непорівнянно ширших горизонтів, повноправного представлення своєї творчості перед «світовим ареопагом». |
| s-47
| Коли «батьки», пригнічені нестерпним зовнішнім тиском, загрозою самому існуванню нації, часто трималися оборонної, консервативної, домашньовжиткової позиції, то діти лишень музеєфікацією дорогого минулого вже обмежуватися не хотіли. |
| s-48
| У «вавилонському полоні», на руїнах колишньої слави, після натхненної оргії («минув час оргій, не було вінців, // і на вино не стало винограду») треба, за Лесею Українкою, дбати про незалежність від ласки ворога. |
| s-49
| Пророчиця Тірца радить не квилити, а розпалювати багаття й засівати землю: «Лежачим краю рідного немає. |
| s-50
| // Чий хліб і праця – того і земля». |
| s-51
| Усі ці історичні сюжети й костюми (та навіть і самі назви згаданих драм!) звучали животрепетними, пристрасними коментарями таки ж злоби того передреволюційного, передгрозового дня. |
| s-52
| Дуже вимовною видається її реакція на польську рецепцію «Кассандри»: «З польської статті мені найбільше сподобалось те, що «Кассандра» страшна для поляків. |
| s-53
| От не знала я, чим їх можна злякати. |
| s-54
| Ся похвала, по-моєму, найбільша, а то вони все хвалять нас за «тихий смуток», «резигнацію» і подібні зовсім не страшні речі, та пора вже їм завважити, що й ми можемо мати «сильну руку».» |
| s-55
| Це вже не голос романтичного співця, а швидше ідеологія національної аристократії, готової взяти на себе відповідальність за майбутнє держави й народу. |
| s-56
| Ще очевидніше модерна національна ідентичність виявляється в інтерпретації українсько-російських взаємин. |
| s-57
| Лексему «кацапи» з листів якнайпослідовніше вичищали, між тим погордливо-зневажливе ставлення до злодійкуватого сусіда у Лесі Українки не обмовка і не «помилка» (у чому трохи знічено переконували нас радянські редактори), а таки ж незмінна позиція. |
| s-58
| Вона знає, що, як нагадує один з героїв «Оргії», «Рим ходив у Грецію до школи», що претензії на роль старшого брата у слов’янській сім’ї цілковито безпідставні. |
| s-59
| Оксана в «Боярині» на власному трагічному досвіді переконалася, що Росія та Україна – це антагоністичні світи, різні культурні традиції. |
| s-60
| У листах авторка «Боярині» висловлюється навпростець: «…нам, українцям, не щастила доля ніколи в тій Московщині». |
| s-61
| Миритися з таким станом справ нізащо не згоджується: «[…] я ніколи не згоджуся вступитися з дороги перед усякими перевертнями і покутними борзописцями з чужої літератури,– dafűr ich bin mir doch zu gut! |
| s-62
| Та пора вже й публіку нашу привчити (не говорячи про самих редакторів), щоб не била поклонів перед усякими nullite’s через те тілько, що вони в ряди-годи удостоюють нам «в хату плюнути» (раніше «наплювавши» на неї), забрівши знічев’я з роскішних сусідських палат до нашого вбогого куріня. |
| s-63
| Адже і в курінях на покуті сиділо виборне отамання та чесне товариство, а не якісь заволоки-потурнаки». |
| s-64
| Погроза Володимира Винниченка перейти в сусідню літературу, писати для російського читача, краще здатного оцінити талановитого автора, спричинила серйозний конфлікт. |
| s-65
| Михайлові Коцюбинському він скаржився у листі, що зважати на докори української лицемірної критики не буде, а відтак єдиним виходом для себе бачить зміну мови й ідентичності. |
| s-66
| Втім, Євгенові Чикаленку звірявся, що зробити це нелегко: «Трудно, Євгене Харлампійовичу, бути українським літератором. |
| s-67
| Несеш як якусь наслідственну хворобу на собі свою національність. |
| s-68
| Скинути її – неможливо, як неможливо з блондина стати брюнетом, але ж і нести нелегко.» |
| s-69
| У моральному кодексі Лесі Українки такі роздуми й вагання молодшого колеги по цеху (до речі, дуже прихильно підтриманого земляками при початку творчого шляху; Леся Українка присвятила Винниченкові розлогу аналітичну статтю, вилучену, зрозуміло, з академічного радянського зібрання творів) мали сприйматися у кращому разі як безвідповідальні. |
| s-70
| Ця гучна контроверсія стала одною зі спонук для написання драми «Оргія». |
| s-71
| Що має робити митець, коли його країна загарбана? |
| s-72
| Історія Антея, готового повісити арфу на вербі й задовольнитися всього лиш хатнім визнанням (значущий для цієї авторки мотив, не раз актуалізований у творах різних років), дає його землякам «добрий приклад». |
| s-73
| Це передсмертна репліка героя, котрий вважає за краще між честю й славою вибрати таки першу. |
| s-74
| Справа не лише в тому, що, записавшися в хор римського Мецената, співець зраджує свій край і свою мову. |
| s-75
| За Лесею Українкою, творчість із чужого примусу, підлаштована під смаки замовника, – це ще й зрада Богом даного таланту. |
| s-76
| У сусідських наймах не здобудеш тої повноцінної слави, якою винагороджують геніїв; Антей мусить торкатися таки рідної землі, аби не втратити силу й обдарування. |
| s-77
| Дідок атестував, а в Андрія помалу опускалися руки, відлипала спина від дверей і очі дерлися на лоба. |
| s-78
| — Роздягайтесь,— закінчив дідок свою атестацію сумно. |
| s-79
| — Ми всі тут голі, як святі, бо душно й пітно від тісноти, та й попріло все у нас. |
| s-80
| Влаштовуйтесь, товаришу, як вдома. |
| s-81
| І не думайте злого. |
| s-82
| Андрій почервонів (Господи, який же він дурень!), а водночас зрадів, це чудесно, що він має таке знамените товариство! |
| s-83
| Не гаючи ні хвилини, роздягся, лишившись в самих трусах (в яких він, на щастя, ходив завжди — і влітку, і взимку) і вмостився де стояв — біля самісіньких дверей, бо більше не було й клаптика вільного місця. |
| s-84
| — На середину, на середину сідайте, товаришу!..— зашепотіли всі. |
| s-85
| — На середину. |
| s-86
| Розкажіть нам щось. |
| s-87
| Ви ж з волі? |
| s-88
| «Як він міг дати маху! |
| s-89
| Всі такі милі, благопристойні, хоч і змучені люди». |
| s-90
| Андрій сів на середину, знаючи, що людина з волі для ув’язнених колосальний клад, і готовий зробити цим людям все, що в силі, приємного. |
| s-91
| Його обліпили ці голі люди, як комашня шкоринку хліба. |
| s-92
| Він серед них виглядів дійсно, як людина з волі — засмалений сонцем, аж бронзовий, повнокровний, свіжий. |
| s-93
| — Тільки Ви тихенько,—поінформував хтось пошепки,— ми сидимо от, як турки, бо не маємо права ані ходити, ані стояти, ані лежати… |
| s-94
| Тільки сидіти і то тихо. |
| s-95
| Це такий режим тут. |
| s-96
| Це щоб Ви знали. |
| s-97
| Говорити голосно — заборонено. |
| s-98
| Сміятись голосно — теж. |
| s-99
| І тут повнісінька тюрма таких, як ми. |
| s-100
| А тепер розказуйте… |
| s-101
| — Ви давно з волі? — запитав хтось. |